Архів категорії: Uncategorized

ОСОБЛИВОСТІ РОЗЛУЧЕННЯ. ЖИТТЯ ЗАРАДИ ДІТЕЙ.

Спочатку ви – подружжя, вже  потім – батьки.

В даній статті були використані дослідження та досвід  психолога 
 Олени Савинової.

Якщо торкнутися теми взаємин у сім’ї, а зокрема розлучення то важливо усвідомити таку річ: з дитиною неможливо розлучитися, батьківство – на все життя, незважаючи на те, разом ви живете чи  окремо і скільки часу приділяєте  спілкуванню. Ви у житті можете не бути подружжям,  але батьками ви залишитися для дітей на все життя. Важливо не змішувати подружні і батьківські стосунки – це два різновиди  стосунків у родині. Те, що відбувається між вами як чоловіком і дружиною, не має стосуватися дітей, бо вони одразу все приймають на свій рахунок, ставлячи собі в провину сімейні негаразди. Отже, якщо батьки починають радитися з дитиною, розлучитися їм чи ні, або мама скаржиться, який поганий тато, чи ще гірше – запитує, чи не вийти їй заміж за іншого, дитина  з одного боку, відчуває свою провину за все, що відбувається, а з  іншого ж – вплутується у невластиві й незрозумілі дорослі стосунки, у яких їй пропонують стати на позицію одного з батьків, іншого ж визнати “поганим” Насправді ж, у таких ситуаціях дитина просто боїться втратити одного із батьків, кожного з яких любить однаково, бо їй ще важко розділяти подружній і батьківський рівні у відносинах. Тож розмови про подальшу долю шлюбу бажано вести за відсутності дітей. А якщо вже дійшло до розлучення, роз’ясніть своїм дітям,  що розлучаєтесь як чоловік і дружина, а як батьки завжди будете разом.

Для нормального розвитку дитині важливо знати, що в неї хороші обоє батьків. Тож, наприклад, коли мати постійно розповідає дочці, що її батько – поганий чоловік, дочка починає дивитися на тата маминими очима. Змішуючи з маминої “легкої” руки у своїй дитячій свідомості ролі чоловіка і батька, майбутня жінка вирішує, що оскільки тато – поганий чоловік, значить – він і поганий батько. Психологічно вона таким чином позбувається надійного батька. Ставши дорослими,  нерідко такі такі “безбатченки”, хай навіть і з повних сімей, у кожному чоловікові підсвідомо шукають для себе батька, що робить їхні подальші стосунки негармонійними.

Також міною уповільненої дії можна назвати усі дітоцентровані шлюби. Бо якщо люди одружилися, коли на світ мала з’явитися їхня дитина, чи співіснують, роблячи гарну міну при поганій грі “заради дітей”, то виходить, що тільки-но діти виростуть і підуть з дому, їм час розлучатися? Це на мою думку дуже травмуюче, як для дитини так і для подружжя, яке проіснувало лише прив’язаністю до дітей. Передчуваючи таку розв’язку, батьки намагаються якомога довше втримати дітей в родині. Наприклад, залякують труднощами самостійного життя, перебільшують важливість близькості до батьків. Мовляв, ніхто тебе не любитиме так, як ми, чужим людям ти не будеш потрібен чи потрібна. Таким чином формується залежна особистість, яка з перших же днів стикаючись з труднощами, повертатиметься у батьківський дім. Як бачимо, діти, котрі виросли у дітоорієнтованих родинах, за власну свободу немов би “відкуповуються” від власних батьків вже їхніми дітьми. Отже – розлучення дуже болісний процес, але це, так би мовити, та точка, після якої найстрашніше – позаду, з’являється надія на одужання.

Безрадісне, але “освячене” нібито високою ідеєю співіснування “заради дітей” – розтягнуте у часі нещастя всіх членів такої спільноти, яке прищеплює ген неблагополуччя навіть наступним поколінням. Бо відбувається воно на тлі взаємної нещирості, мішанини з хибними установками на позірну злагоду, заради якої нехтують справжніми почуттями, а потім і зовсім розучуються чути себе та один одного. У таких зовні нормальних родинах накопичується “внутрішній” борг дітей за пожертвуване їм щастя жити з обома нещасливими батьками.

Установка “Якби не ти” вважається найнебезпечнішою для маленької особистості і тягне за собою травму вже дорослої особистості. Коли дитина чує,  або відчуває: “якби не ти, ми би з твоїм батьком давно розлучилися”, вона це розуміє так:  якщо її не буде, батькам стане легше. Така самопожертва заради неї формує в дитині деструктивну установку, котра в крайньому разі може призвести навіть до спроби самогубства – щоб батькам було легше. Отож, шановні дорослі,  вирішуйте самі, що краще, в тому числі для дітей – зберігши взаємоповагу та психічне здоров’я усіх  вчасно розійтися, чи жити у неправді задля «міфічного» родинного спокою і фікції щасливої сім’ї. У будь-якому випадку, дитині буде краще залишитися з тим з батьків, який більше поважає іншого.

Як  же треба поводитися, щоб поява в сім’ї дітей не призводила (як зараз, на жаль, часто буває) до руйнування стосунків? Бажано пам’ятати, що подружжям ви стали раніше, ніж батьками. Батьківські обов’язки, як новий елемент у родинній системі, що з’явився пізніше, мають підпорядковуватися подружнім, бути, так би мовити, похідними від них. Тобто любов до дитини у здорових відносинах йде через любов до партнера. У нас же доволі поширеною є ситуація, коли дружина після появи дитини повністю концентрується на ній, чоловіку ж, який також намагається втрутитися у процес виховання, нерідко говориться, що він робить не те й не так. Отже, у мами з дитиною виникає нове спільне “ми”, а тато (він же колись – коханий чоловік), відчуває  власну непотрібність. Тому жінки не забувайте любити своїх чоловіків. Найбільш прийнятною для нащадків є така позиція батьків коли мати й батько кажуть дітям: виростеш – будеш гарною, як мама, або сильним, як батько. Не варто принижувати в очах дітей свого колишнього чоловіка чи дружину. Тобто на перше місце потрібно ставити себе як подружжя, а дітей любити,  як продовження одне одного. Так зберігається взаємна повага. Дитина не вплутується у доросле життя, натомість відчуває за собою міцну опору люблячих батьків.

Чомусь часто я зустрічаюся з такою тенденцією, що багато батьків впевнені, що розлучення зашкодить дитині набагато більше, ніж життя в родині, де давно немає любові і взаєморозуміння, а маму і тата вже нічого не пов’язує крім дитини …  Малюк стає свідком нескінченних сварок і взаємних докорів, заручником у родині, яка дотримуючись того, що вони пристойна сім’я мимоволі роблять власну дитину джерелом маніпуляцій та постійним козирем у розмовах приблизно такими словами: “Якщо б не дитина …” Нерідко у сім’ях вирішують продовжувати жити разом навіть тоді, коли “спалено всі мости” і нічого не залишилося від колишніх почуттів. Причин тому може бути декілька – це і спільно нажите майно, в тому числі, квартира,  або будинок, яке не так-то просто розділити, і негативний дитячий досвід одного, або обох, які самі колись пережили втрату відчуття стабільності та непорушності сімейних відносин, і почуття провини перед дитиною.  Однак якщо матеріальні проблеми все ж таки можливо вирішити, то психологічні причини, що змушують жити разом двох несумісних один з одним людей, часом утворюють той гордіїв вузол, розрубити який, здається, неможливим.
Як не дивно, найбільше розлучення бояться не ті з подружжя, в сімейних моделях яких розлучень ніколи, або майже ніколи, не було, а ті, чиї батьки були розлучені. Пам’ятаючи про свої важкі дитячі  переживання  пов’язаних з катастрофою у батьківській сім’ї ці люди з усіх сил намагаються не повторити батьківського сценарію. На жаль, незважаючи на це, частіше за все саме вони повторюють те, від чого намагаються втекти і самі виступають, часом несвідомо, ініціаторами розлучення.

Деякі батьки вважають, що єдиний прийнятний (як соціально, так і психологічно) варіант – це коли сім’я створюється заради народження і виховання дітей, а тому потрібно “нести цей хрест” до кінця, навіть тоді, коли він стає непомірно важкий, і спільне проживання не приносить задоволення ні одному з членів сім’ї (як не сумно, але в тому числі і дітям). Таке загострене, або спотворене почуття відповідальності породжує почуття провини у подружжя за будь-які дії, що ведуть до руйнування сім’ї навіть в тому випадку, якщо від цієї родини залишилася тільки назва.      

     «Благаю вас — не живіть заради дітей! Їм це не тільки не потрібно, їм це шкідливо… Скільки поламаних доль, розбитих сердець, образ і непорозумінь! Я бачу жінок, які відмовляються від усього в житті заради дітей. А потім я бачу тих дітей, заради яких від усього відмовлялися. Сумне це видовище… Автор таких слів  Ольга Валяєва.

Сам ці слова надихнули мене нате, щоб написати таку коротку статтю. В даній статті використовується досвід  психолога Олени Савинової.

Вже частково з практики та з  певних особистих спостережень я бачу, що  інколи ми приховуємо свої незнання побудови взаємин у сім’ї  тим, що аргументуємо це – та живу  заради дітей.  Коли дитина стає сенсом життя, це для неї надміру. Її немовби закривають  у кімнаті, де колись закінчиться повітря. Спершу так жити можна, але поступово дитина починає задихатися. Задихатись у такій любові й турботі. Гіперопіка це не здорово, навіть шкідливо. Доволі часто в роботі зустрічаю фразу  я б давно пішов/пішла  але в нас же діти. Люди продовжують грати щасливе подружжя, думаючи, що дитина ні про що не здогадується. А потім ці діти, заради яких двоє багато років псували один одному життя, несуть тягар вічного боргу, котрий неможливо віддати. Жертвувати власним життям, власними інтересами заради дітей не є правильним. Необхідно в житті шукати інші сенси. Жінки, Вам потрібно любити  своїх чоловіків. Чоловіки любіть своїх дружин. Діти виростуть, а чоловік чи дружина  залишиться з вами. Ви можете подати дітям приклад стосунків, щоб і їм захотілося сім’ї, дітей. А можете відбити бажання, якщо будете зациклюватися на проблемах дітей, ігноруючи  особисті потреби, як  подружжя.

Любіть себе, дорогі жінки!. Не забувайте про себе у гонитві  за дитячим щастям. Не відмовляйте собі у платті та інших задоволеннях чи захопленнях.

Дайте вашим дітям змогу жити й дихати. Тоді вони зможуть рости і розвиватися так, як їм відведено долею. Наша роль, як батьків, проста: вчасно поливати, не заступати їм сонце, оберігати від шкідників. А далі дитина, як квітка, вже сама впорається і проявить усе найкраще, що в ній уже закладене вами.

Якщо у вас виникли труднощі, чи є необхідність поговорити звертайтеся до наших психологів. Центру психологічних послуг радо чекає на Вас.

З любов’ю та турботою психолог Центру “Щаслива сім’я  Оксана Крутоголова.

ЦІННІСТЬ СІМ”Ї

Міжнародний день сім’ї встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році і відзначається щорічно 15 травня. Встановлення цього дня покликане звернути увагу громадськості різних країн на численні проблеми сім’ї. На думку Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, коли зневажаються основні права однієї сім’ї – єдність всієї людської сім’ї, членами якої вони є, перебуває під загрозою.

      У нас на Прикарпатті існує традиція відзначати  «Тиждень сім’ї  на Прикарпатті» з 15 по 22 травня. Сім’я потребує активної уваги зі сторони громадськості, держави не лише в міжнародний день сім’ї, а постійно, особливо в наш  час, час воєнних дій.

       От в даній статті хочеться ще раз нагадати про надзвичайну цінність сім’ї у житті кожного з нас. Також торкнемося гендерної рівності, партнерських, рівноправних взаємин. 

      Будучи одним із основних інститутів суспільства, першою сходинкою соціалізації людини, сім’я розвивається та видозмінюється разом із навколишнім світом, по-своєму реагуючи на вимоги часу, відповідаючи на громадські потреби.

     Сім’я, рідна домівка – це те місце,  де кожного з нас чекають, люблять,  готові допомогти,  де панує  взаємоповага,  взаємна моральна і правова відповідальність.  Сім’я, що є складовою будь-якого суспільства, будь-якої країни завжди мала велике значення в житті людини.  Держава, яка складається з повноцінних, розвинутих і культурноосвічених сімей – багата держава у  неї є майбутнє. Сім’я виступає первинною ланкою підготовки людини до життя в суспільстві.

      На початку цивілізації сім’я необхідна була людині, щоб вижити. Тільки об’єднавшись у родину можна було здобути їжу, захистити свій дім.  Протягом історії ми спостерігаємо неодноразову зміну суспільних устроїв, матріархат змінювався патріархатом і навпаки.  Продовжується руйнування старих традиційних установок на шлюб, а нові ще не сформувалися. 

       Сучасне суспільство вимагає зміни погляду на сім’ю.  В кожній культурі є свої уявлення про ідеал чоловіка та жінки, але завжди спостерігається розділення соціальних ролей,  які гармонійно доповнюють одна одну. Крім того, такі якості як відповідальність та надійність, завжди характеризують справжнього чоловіка, а ніжність та готовність до співпереживання – справжню жінку. Ці риси не даються нам в момент народження, вони приходять до нас, як наслідок довгої та напруженої роботи над собою.

       В сім’ях, де стосунки побудовані на партнерстві та гендерній рівності  можна вважати гармонійними. В таких сім’ях, як чоловік так і жінка мають абсолютно однакову унікальну цінність.  Сім’я є динамічним соціальним утворенням, яке постійно розвивається, і сімейна ієрархія, гендерні відносини, що є важливою частиною сімейних відносин, можуть змінюватися на різних етапах життєвого циклу сім’ї. Важливою характеристикою гендерних відносин у сім’ї є розподіл основних домашніх обов’язків, насамперед між чоловіком і дружиною. Обсяг і види домашньої праці, що виконують чоловік та жінка, є одним із найбільш важливих проявів їх гендерних ролей і функцій, характеристикою сімейної ієрархії, неформального лідерства, оцінкою міри залежності та самостійності, солідарності й експлуатації, дійсної чи формальної гендерної рівності. У сучасному соціумі, що визначається дослідниками  як постіндустріальне чи інформаційне суспільство, гендерні відмінності у соціально-професійному, освітньому, кваліфікаційному складі населення певною мірою мінімізуються,  жінки беруть доволі активну участь у всіх сферах життя суспільства. Цьому етапу історичного розвитку відповідає партнерська,  або демократична сім’я, де всі рішення приймаються спільно, розподіл влади є ситуативним, чоловік разом з дружиною бере активну участь у вихованні дітей, розподіл обов’язків є демократичним, хоча певний гендерний розподіл праці у сім’ї має місце. Іноді таку сім’ю називають егалітарною, однак частина дослідників виділяє егалітарний тип сім’ї, як один із різновидів партнерської сім’ї, для якого характерна повна «взаємозаміна» ролей чоловіка і дружини, повна відсутність чіткої фіксації, закріпленості їх обов’язків. Лише поклавши в основу життя сім’ї збалансовані стосунки, ми зможемо знайти реальний шлях вирішення проблем, пов’язаних з питанням гендерної нерівності чоловіків та жінок. 

      Сім’я як основний елемент суспільства була і залишається берегинею людських цінностей, чинником стабільності і розвитку держави. Переважна більшість фахівців,  які  вивчають сучасну сім’ю, та її становище  сходяться на думці про те, що сім’я переживає зараз справжню кризу.  Відбувається ніби випробування сім’ї  на  міцність. Для більшості людей сьогодні  сім’я — це необхідний життєвий осередок, особлива ніша, яка оберігає, захищає людину. Будучи первинним елементом суспільства, вона дає і в мініатюрі картину тих же протиріч, які притаманні суспільству.       

      В усі часи сім’я була і залишається  тим першим кораблем у бурхливому морі життєвих випробувань, де члени сім’ї вчилися спільно долати життєві труднощі. У сім’ї задовільняється ціла гама високих духовних потреб людини: в любові, дружбі, материнстві, батьківстві, емоційному спілкуванні. Бо немає у світі нічого дорогоціннішого за родину. Тут закладаються моральні основи майбутнього покоління. Добра родина – це справжнє людське щастя на яке заслуговує кожен з нас.

НАСИЛЬСТВО І АТО

«Мій чоловік пішов на війну добровольцем. І до війни вінбув дещо суворим та агресивним, але я звикла і наше життя було ніби затишним.Він повернувся. Ми думали усе мине, залагодиться. А повернувся – стало щегірше. Він зривався, ми постійно сварилися. Він сварився частіше ніж колись,почав випивати, піднімав на мене руку, хоча це було і до того коли він пішовдобровольцем, я все чекала, що щось зміниться. Але нічого не змінилося».

      В рамках проведення Всеукраїнської акції «16 днів проти насильства» не зайвим буде звернути увагу на дану проблему. Загалом рівень домашнього насильства в Україні дуже високий. Адже насильство в нас “звична справа”- це один факт, а інший – про це слід мовчати, не слід виносити цю проблему і т.і.

      Проблема домашнього насильства не з’явилася вчора всі ми знаємо про це. Особливо гострою вона стала зараз з початком воєнних дій. Часто до нашого Центру «Щаслива сім’я» звертаються на консультацію ті, які вже не в силі самостійно подолати проблему. Хоча не новиною є той факт,  що проблема  домашнього насильства є досить поширеною проблемою, особливо у нас на  Заході.

Коли військовий повертається з війни його психоемоційний стан зазвичай є нестабільним через стан стресу, а можливо, ще й обумовлений фізичним впливом, наприклад контузією, чи бойовою травмою все це може  призвести до насильства в сім’ї. Побої — крайні прояви насильства. Здебільшого фізичному насильству передує тривале психологічне насильство (образи, сварки, приниження тощо). Перебуваючи в ситуації насильства, жінка не завжди готова звертатися по допомогу. Передусім зупиняє страх через погрози й переслідування. Або вона вважає, що так має бути, бо таку модель поведінки спостерігала в своєї матері. Ще одна причина мовчання: до насильства терпляче ставиться саме українське суспільство, вважаючи сварки в сім’ї особистою проблемою чоловіка і дружини. Коли йдеться про насильство в сім’ї, спеціалісти Центру досліджують чи траплялося воно до того, як людина пішла воювати в АТО. І виявляється, що справді траплялося. Натомість побутує думка, що це війна спричинила розлучення,  погіршення стосунків та спричинила прояв насильства.  Звісно, війна не в кращий бік позначається на стосунках. Та зазвичай, якщо стосунки були гармонійними до війни, то родина стає ресурсом, підтримує бійця і коли він перебуває в зоні АТО, і після повернення. Якщо ж стосунки були не ресурсними і питання про розлучення вже виникало, тоді ситуація справді загострюєтьсяІ що більше складнощів у родині до участі чоловіка в бойових діях, тим менше безпеки і довіри в партнерських стосунках потім і тим імовірніші прояви необґрунтованої агресії.

В процесі спілкування з членами родин АТО спеціалісти Центру твердять, що домашнє насильство справді  присутнє після війни там, де воно було й до війни, особливо, якщо для сім’ї це була стала модель поведінки. Нерідко агресором стає той, хто сам у дитинстві потерпав від насильства в сім’ї, а тепер у дорослому віці відтворює  цю поведінку. Тож у таких випадках точно не війна стала причиною насильства, тому подолати нерідко таку причину буває складно. Бувають випадки, коли навпаки, якщо майбутній чоловік у дитинстві був свідком домашнього насильства у батьківській сім’ї він його не буде відтворювати у власній сім’ї. Такі причини насильницької поведінки є досить індивідуальними у кожному окремому клієнтському випадку.

Для тих, хто до війни не вчиняв насильства – після війни в результаті довготривалого напруження, стресу, постійної підвищеної пильності, перебування у стані напруженості,  насильство може проявитися як результат втрати самоконтролю, нездатності вчасно опанувати агресію та правильно справитися з потоком емоцій та думок. Тому без допомоги психолога, найближчого оточення та розуміння родини тут точно не обійтися.

Шлях повернення бійця до мирного життя тривалий і непростий. Це найважчий етап для колишнього бійця – адаптуватися у мирному житті.  І від того, як його пройде боєць, чи знайде він себе в нинішньому суспільстві, чи зможе інтегрувати свій досвід у мирному житті, у сім’ї – залежатимуть і його стосунки з рідними.

Якщо говорити про те чи домашнє насильство в родинах, де є воїни АТО якесь особливе  та  чи воно відрізняється від насильства в сім’ї  де насильник не брав участі у воєнних діях, не перебував у полоні? Ні. Насильство в сім’ї  – завжди залишається насильством. І йому неможливо знайти жодних виправдань. І це ніяк не може виправдати тих, хто має бойовий досвід. Але для початку слід спробувати зрозуміти – чому так відбувається.

Війна – це дуже насичений драматичними подіями проміжок часу. Війна змушує індивіда включитися  на режим виживання, спуститися до рівня інстинктів та виконання наказів.

У звичайному житті ми керуємося почуттями, емоціями, моральними та людськими цінностями, пріоритетами, що пропонує нам суспільство задля мирного співіснування на рідній землі. А от на війні людина мусить  зіштовхнутися із іншою реальністю. Ця реальність скерована на те, щоб вижити, щоб врятувати побратимів і цілу країну.  Так, якщо у “звичайному” житті проявляється емоція “злість”, то на війні – у схожій ситуації проявляється “лють” як крайня точка злості.  На війні людина тривалий час перебуває у крайніх точках, на піку своїх можливостей – вона швидко думає, швидко вирішує, швидко діє, і проявляє надзвичайні здібності.

І точно світ після війни солдата буде не такий, як раніше. Це не може означити, що людина після війни обов’язково має стати кращою чи гіршою – але вона точно вже буде іншою, тому  що пережила дуже багато. І це правда, коли солдат каже, що ніхто його краще не зрозуміє, як ті, з ким був на війні. Вдома ж приходить усвідомлення всього пережитого. Звісно, потрібно дати певний час, щоб усе це пережити.

Інший виклик – солдати у мирному житті стикаються з тим, що суспільство їх не приймає, боїться. І ця прірва непорозуміння може бути дуже великою.

Щоб витримати досвід війни, часто шукають розради в алкоголі і найтиповіша  позиція “зі мною все гаразд”. У війні є також  зворотній бік, якби це жорстоко не звучало. Війна загартовує, дає зрозуміти, що можливості людини необмежені.  І для багатьох участь у бойових діях може стати точкою зросту.

Часто подружжя чекає один від одного, що повернувшись після війни  побачать ту людину, яка була до війни.  У тих сім’ях, де жінки розуміють, що чоловік повернувся іншим й готові заново з ним “знайомитися”, цей процес проходить менш болісно і ефективніше. Слід зрозуміти чоловіка-солдата, прийняти його з тим досвідом, що він був на війні, що він стріляв, і стріляв у людей, що втрачав друзів та багато пережив. І тоді відбудеться ота перша важлива контактна зустріч.

Природа насильства глибша, ніж нам здається. Часто буває так, що за  допомогу звертається дружина, розповідає про чоловіка-агресора. Ці історії типові, часто схожі одна на одну. Але зрештою, коли починаєш  працювати з чоловіком, який розказує про свою життєву історію, часто виявляється, що це  – передісторія існуючого насильства в сім’ї…

Це, звісно, не виправдовує ні чоловіків, ні жінок. Але іноді самій потерпілій людині треба пояснити, звідки витоки насильства в їхній сім’ї. Важливо зрозуміти не тільки, чому відбувається насильство, а й чому потерпіла продовжує жити з агресором. Однак у будь-якому разі незалежно, хто правий, хто ні, – якщо насильство має місце у вашій родині, слід його зупиняти. Держава за два роки АТО досі не подбала про системну психологічну підтримку учасників АТО. Тому про проблему насильства в сім’ях учасників АТО слід говорити на рівні держави і не замовчувати її, а також не обвинувачувати військових, а насамперед поінформувати жінок про проблему, пояснити, чому не треба мовчати і як діяти.  Не думайте, що все пройде саме собою. Починайте розмовляти з чоловіком, але без докорів. Спитайте, що конкретно не подобається? Як ми можемо це вирішити? Зверніться до психологів . Вивчіть на рівні вашого місця проживання чи є в області Центри психологічної допомоги для тих хто постраждав від домашнього насильства.

І що є важливим, перестаньте почуватися жертвою.